Ключова особливість зовнішньої політики Олександра Лукашенка - багатовекторність. За майже тридцять років контролю над Білоруссю єдиним способом політичного виживання для нього були маневри між Заходом та Сходом, між Москвою та Брюсселем. Звісно, органічно він завжди схилявся до Москви - не тільки і не стільки внаслідок культурної близькості, скільки в силу того, що Кремль пробачав та навіть схвалював будь-які авторитарні дії всередині країни.
Втім, зараз ситуація змінилася. Після узурпації влади у 2020 році для Європи та глобального заходу Лукашенко, вже в статусі не президента, а диктатора, став остаточно токсичним. Це неминуче кидало його в обійми Москви - обійми, в яких легко задихнутися. Логічно, що слід було шукати альтернативу у вигляді іншого світового центру впливу.
Такою альтернативою міг би стати Пекін. Історичні прецеденти вже були: так, на Китайську Народну Республіку спиралися ті авторитарні режими, що не знаходили спільної мови з СРСР. І віддаленість від Східної Азії не завжди була проблемою. Класичний приклад тут - Албанії часів Енвера Ходжі. Втім, зараз - не сімдесяті роки. Тож чи намагається Олександр Лукашенко співпрацювати із “великим драконом”?
Намагається. Але і тут має проблеми.
Інтенсифікація білорусько-китайського політичного та економічного співробітництва почалася саме після 2020-го року. Так, Олександр Лукашенко та підконтрольний йому уряд:
- синхронізували з КНР свої дипломатичні зусилля по засудженню “однобічних санкцій” щодо низки світових диктатур,
- уточнили пропагандистські мессиджі, включивши до “борців із західним впливом” азійські країни,
- заявили про координацію з Китаєм у побудові цифрового суспільства (нагадаємо, Китай є безпрецедентним світовим лідером у побудові цифрового авторитаризму, програм стеження за власними громадянами та відгородження від світової інформаційної спільноти),
- інтенсифікували співпрацю по китайському міжнародно-торгівельному надпроекту “Один пояс, один шлях” та створенню на території Білорусі спільного індустріального парку “Великий Камінь” із заплановаю кількістю співробітників у 120 тисяч осіб,
- посилили торгівельну співпрацю, ключовим елементом якої є експорт до Китаю білоруського калію.
Вся економічна частина цих зусиль, однак, опинилася під загрозою через довготривалу війну в Україні та участь в ній Білорусі. Першим під удар потрапив проект “Великого каменю”: дуже важко умовити інвесторів заходити у високотехнологічні виробництва в країні, яка бере участь в масштабному військовому конфлікті. Навіть китайські урядові структури не готові йти на такий ризик. Додатковим аргументом проти є посилення західних санкцій проти Білорусі та РФ. Надпроект, що мав би бути завершений до 2030 року, зараз ризикує бути скасованим посеред шляху. Те саме стосується й ініціативи “Один пояс, один шлях”. Вона вже стикається із проблемами і за межами регіону - як через посилення побоювань посилення китайського впливу серед країн ЄС, так і через зростання напруги довкола Тайваню. Свої корективи внесла і епідемія коронавірусу.
Таким чином, за виключенням експорту калію, ключові напрямки економічного співробітництва режиму Лукашенка та уряду Сі Цзіньпіна зависли у повітрі саме через конфлікт, у який Кремль втягнув білоруського узурпатора, а той - країну. Нинішній стан цих відносин не влаштовує і самого Лукашенка: у торгівлі спостерігається сильне від’ємне сальдо не на користь Білорусі, яка експортує сировину в обмін на технології та продукцію глибокої переробки із високою доданою вартістю, а також бере кредити, умовами яких є закупівля, власне, китайської продукції. Змінити це найближчим часом просто неможливо.
Це, втім, не стосується політичного та дипломатичного векторів. Мінськ повністю йде в руслі Китаю в питаннях голосувань в Організації Об’єднаних націй по чутливим для останнього питанням, від епідемії коронавірусу та прав національних меншин до Тайваню, Гонконгу та Сінцзян-Уйгурського автономного округу. Натомість, офіційний Пекін своєю підтримкою гарантує Лукашенку хай обмежену, але політичну легітимність.
Головна проблема цих політико-дипломатичних взаємин - в тому, що Китай зараз не здатний виконати для Білорусі роль альтернативного центру тяжіння. Простіше кажучи - запобігти поступовому перетравленню Білорусі Російською Федерацією. Він досі залишається дуже цінним союзником, але його вплив може проявитися лише тоді, коли Росія ослабне сама собою і не здатна буде проектувати на Білорусь ані м’яку, ані жорстку силу. Зрештою, для Китаю Білорусь - лише малий екзотичний партнер, який можна підтримати, але за який не варто боротися.
Comments