“Собор Святої Софії, збудований ще у XI сторіччі, за княжих часів, за прототипом Софії Константинопольскої, і перебудований в бароковому стилі в роки Ренесансу — найстарша збережена кам’яна споруда країни та одна з її найцінніших історичних пам’яток”.
Іронічно, що цю фразу, хай би якою специфічною вона не здавалася, можна сказати відразу про два храми. А саме про український Софійський собор в Києві та про білоруський — в Полоцьку. У цих двох храмів напрочуд подібна доля. Будівництво за княжих часів, поновлення в бароковому стилі (у випадку київської Софії — українське бароко, у випадку полоцької — віленське), період перебування в уніатській церкві, потім в російському православ’ї, а зараз — статус музею, в якому лише зрідка проходять церковні служби.
Київській Софії, втім, пощастило більше: її жодного разу не руйнували. Вівтарна стіна із зображенням Богородиці має назву “Нерушимої” — адже стоїть понад тисячу років, чим не може похвалитися жодна стіна Києва за межами храму. Собор пережив і монгольське нашестя, і німецьку окупацію, і досі зберігає всередині старовинні фрески, мозаїки та грамоти.
Полоцька ж Софія постраждала значно сильніше. Але не через німців чи монголів, а через п’яного російського царя. Під час перебування в Полоцьку Петро Перший вліз у п’яну бійку з ченцями-василіанами, вбив кількох з них, вигнав інших з храму, та зробив в храмі пороховий склад. Склад, як це буває, вибухнув — разом із храмом, який пізніше довелося відновлювати. Тож фресок та графіті домонгольских часів в ньому тепер набагато менше. Замітка на майбутнє: не дозволяйте російським царям зберігати в себе на території щось, що може вибухнути прямо там.
Іронічно, що коли Петро Перший пізніше добився анафеми козацькому гетьману Мазепі, в якості звинувачення висувалося те, що гетьман віддав шведам якісь храми під стайні. Підтверджень цьому нема, та й навряд чи могло бути — гетьман Мазепа був одним з найбільших меценатів відновлення православних храмів за всю історію України. Це випадок проекції: Петро звинуватив Мазепу в страшному гріху, який, насправді, знав за собою.
Полоцький храм відбудували. Але ситуація, коли найдавніша пам’ятка країни використовується в якості концерт-холу органної музики виглядає досить дивно. Хотілося б, щоб в новій Білорусі до національної пам’яті ставилися більш обережно. Можливо, коли це станеться, храми-сестри, київську та полоцьку Софію, ще поєднають спільні культурні та історично-просвітницькі проекти між Україною та Білоруссю.
Comments