26 березня, з нагоди Дня Волі, ПОЛІТклуб Українського Католицького Університету разом з Благодійним фондом «Вільна Білорусь» провели зустріч за темою «Білорусь сьогодні: виклики, перспективи та міжнародне становище у воєнний час».
Захід відбувся в аудиторії ПОЛІТклубу у Львові та складався з двох панельних дискусій.
Спікерами першої панелі («Шлях» — історичний контекст) виступили Сергій Наумчик — білоруський журналіст і політик, активний член «Білоруського народного фронту», та відомий білоруський історик Сергій Радоман.
Був проведений цікавий історичний екскурс з демонстрацією його наслідків у сучасності Білоруської держави. Відвідувачі події дізналися багато нового про Білорусь – про формування білоруської державності та її поточного стану, про історію та розвиток антилукашенківських протестів. Дізналися, чому білоруси, на відміну від українців, найчастіше не знають рідної мови і не розмовляють нею. За участі залу були проведені паралелі між епізодами новітньої історії України та Білорусі
У другій панелі («Виклик» — сучасність і майбутні українсько-білоруські взаємини) взяли участь українські політологи Євген Магда, Павло Рудь та білоруський доброволець, що попросив називати його Дмитро.
Обговорення теперішніх і майбутніх відносин між нашими націями, сучасного стану білоруських демократичних сил було приречено стати активним та цікавим. Дісталося «на горіхи» і демократичним силам — за відсутність ініціативності та реальної роботи на інтереси білорусів, і українській владі — за відсутність комплексної зрозумілої стратегії щодо Білорусі та гаяння дорогоцінного часу.
Перчинки до дискусії додали слова одної з гостей з залу про те, що вона, переживши окупацію в Ірпені, не розуміє, чому Україна після нападу з боку Білорусі взагалі має рухатись їй назустріч і шукати діалог. Що саме вона ніколи їм не зможе пробачити білорусам того, що сталося. Але, здається, кригу в серці дівчини, що виникла на місці болю і страху, учасникам вдалося дещо підтопити. Згадками про добровольців, що загинули при звільненні Київщини, рейкових партизанів, що отримали жахливі терміни, та й загалом білорусів, які готові допомагати Україні навіть ризикуючи власною свободою.
Саме такими дискусіями, відповідями на гострі й не завжди приємні запитання і цінні такі зустрічі. Адже виявляється, що, хоч наші народи так довго живуть поруч, вони дуже багато чого не знають один про одного, про спільну історію і політичні аналогії. Вони допомагають як українцям краще розрізняти білорусів від лукашистів, так і білорусам — більше задумуватись про рух до майбутнього, де Україна — дружній сусід.
Comments