«В союзі з Росією у Білорусі немає майбутнього. Але це не для всіх у Білорусі очевидно. Наша задача — провести деколонізацію Білорусі. Наша задача — вирвати Білорусь з російської орбіти»
Це заявила Світлана Тихановська у своєму виступі на відкритті конференції «Новая Беларусь 2023», що нещодавно відбувалася у Варшаві. Незважаючи на зрозумілість і природність цих слів у поточному контексті, це доволі нові слова для білоруської політики загалом. Адже, якщо і зараз, як правильно зауважує Світлана, далеко не всім в Білорусі зрозуміла ця теза, то ще зовсім недавно вона взагалі була цілком провокаційною навіть для опозиційних білоруських кіл.
Під час масових протестів 2020-21 року лідери білоруської опозиції дуже остерігались висловлювань про відмежування від Росії, вони наголошували на дружньому ставленні до північного сусіда і майбутніх добрих відносинах. Та й навіть підтримували московський наратив про «братні народи». І це навіть виглядало логічно, бо протести потребували якнаймасштабнішої народної підтримки, а широкі верстви населення у той час взагалі не сприйняли б і назвали б неприйнятними і провокативними тези на кшталт «подалі від Москви» — надто потужним був (та й, насправді, залишається і нині) вплив РФ на інфопростір, економіку, повсякденне життя білорусів.
Українцям на поточному часовому етапі таке засилля російських наративів здається чимось жахливим, але вони просто вже підзабули, що і під яким соусом лилося в Україні звідусіль років 15-20 тому. Проросійська пропаганда тоді закидалася вагонами і составами з телерадіо-новин і, мало того, зачасту цілком лояльно сприймалася населеням. Просто з тих пір в українському суспільстві відбулися докорінні зміни, а білоруського повсякдення вони починають торкатися лише зараз. По суті, на білоруській глибинці незалежність країни нормально навіть не встигла нормально відчутися, багато де і зараз живуть у радянській парадигмі «дружньої сім’ї братніх народів». Лише повномасштабне вторгнення заклало якісь тріщини у цьому підгрунті.
Звісно, намагання пояснити білоруському суспільству імперську природу Росії звісно були і раніше. Наприклад, Зенон Позняк попереджав про те, що шлях до Росії — це шлях до війни, ще на початку 90-х (нагадаємо, він приймав участь у президентських виборах Білорусі 1994 року). Вчитайтесь, наприклад, цитату з його статті у «Народній газеті» 1994 року:
«Ідеологія цієї традиційної політики проста, запозичена у Гітлера: захист стратегічних інтересів Росії та прав росіян у сусідніх державах (згадаймо «права німців», гітлерівський «аншлюс» і тому подібні явища, що засуджувалися світовою спільнотою). Більш того, вони збираються «захищати» права навіть не росіян, а «російськомовних», тобто радянського населення в інших країнах»
Навіть не скажеш, що ці слова написані майже 3 десятиріччя тому, бо зараз це просто частина реальності, що нас оточує. Але для тогочасних білорусів ці слова були аж надто радикальними і безапеляційними. Зенон Позняк тоді набрав 12,82 відсотки голосів і не пройшов у другий тур, та навіть це було непоганим результатом для глибини сприйняття таких поглядів у ще, по своїй суті, радянській Білорусі. Після довгих десятиріч «промивки» СРСР Росія сприймалась широким загалом як безумовний друг і союзник.
Хоча насправді, справжня білоруська історія завжди мала згадки про зворотнє. Адже ще у 1864 році видатний білоруський діяч і поет, так би мовити, білоруський «кобзар» Кастусь Калиновський написав свої безсмертні строчки:
«Бо я табе з-пад шeбеніцы кажу, Народзе, што тагды толькі зажывеш шчасліва, калі над табою Маскаля ўжэ не будзе. Твой слуга Яська-гаспадар з-пад Вільні»
Отже, якщо просто згадати білоруську історію та літературу, то можна знайти глибоко вистраждані підтвердження того, що білоруський народ прагне і потребує самостійності і власного шляху, а не вказівок «старшого брата», старшість якого насправді визначається саме силою і агресивністю. Вийти нарешті з орбіти агресора і аб’юзера — ось чого насправді потребують білоруси.
Comentários