У Москві на початку червня пройшов перший «Російсько-білоруський форум істориків», на якому представники офіційної науки Московії та лукашенківського режиму обмінювалися думками – переважно про те, як подавати історію Білорусі у більш-менш зручний для РФ спосіб. Як повідомляє reform.by, форум проходив під патронатом «Російського історичного товариства», головою якого є Сергій Наришкін (за сумісництвом – голова Служби зовнішньої розвідки РФ). Власне, саме під його керівництвом білоруським вченим фактично висунули ультиматум: говорити про історію Білорусі слід у контексті не більш як однієї з глав історії Росії.
Бажаний Москвою варіант бачення білоруської історії від початку заявив безпосередньо сам Наришкін. Саме він озвучив побажання (фактично вимоги) до білоруських істориків. Якщо їх систематизувати, стає зрозуміло: своєї історії у Білорусі більше бути не повинно. Отже, які ж програмні тези, висунуті главою СЗР?
У РФ і РБ «загальна культура», «духовна єдність», «нерозривна історична доля»;
«триєдина давньоруська народність» (абсурд, оскільки Русь спочатку – це взагалі скандинави, а слов'яни ділилися не на три, а на безліч племен);
Велике князівство Литовське – це сумний наслідок татарської навали та «феодальної роздробленості»;
Московське князівство – чомусь до татар та роздробленості відношення не має, навпаки, єдино правильний магістральний шлях розвитку;
Річ Посполита – «трагічна сторінка історія білоруських земель», «пани могли без суду вбивати православних селян» (насправді за Литовськими статутами – ні);
Литва та Польща «переписують історію білоруського народу, підміняючи її історією поневолювачів»;
Річ Посполиту не захопили, вона сама «розпалася», що дуже втішило білорусів, які завжди «мріяли» возз'єднатися з Московією;
ВВВ, Хатинь, обов'язкові українські та прибалтійські націоналісти – тут усе стандартно.
Загалом, за винятком того, що на словах існування білорусів визнається, насправді вони не мають ні своєї особливої культури, ні своєї окремої історичної долі, і якщо московські князі та феодали – це «наші героїчні предки», то князі та феодали ВКЛ – поневолювачі та гнобителі. Таким чином, московитам дозволено пишатися місцевою феодальною елітою, а білорусам пишатися такою ж елітою середньовічною – забороняється. Єдине, що Наришкін знайшов у білорусів вартого – так це допомогу козакам Богдана Хмельницького у 17 столітті. Потім – одразу БРСР та радянські партизани.
Не обійшлося, щоправда, без казусів. Як приклад «загальної культури» Наришкін назвав Мелентія Смотрицького, на граматиці якого навчався московський вчений Михайло Ломоносов. Однак насправді Смотрицький народився в українських землях Речі Посполитої, і, будучи полоцьким православним архієпископом, 1627 року прийняв церковну Унію – став католиком грецького обряду. Тобто не лише належав до «поневолювачів» з числа феодальної еліти Речі Посполитої, а ще й став «окатолічувати» «православних селян».
Естафету у Наришкіна перехопив держсекретар «Союзної держави», колишній посол РФ у Білорусі Дмитро Мезенцев, який збагатив історичну науку епохальним відкриттям:
«Увага імператорського Петербургу до тих, хто влився до складу імперії, була рівноправною, доброзичливою, зацікавленою. З тим, щоби традиції білоруського народу, національний уклад тільки підтримувалися, а не принижувалися».
Він не пояснив, яким чином у його концепцію укладається, що лише після революції 1905 року на тлі загальної лібералізації в імперії дозволили видання газет, журналів та книг білоруською мовою.
Якщо вивести вимоги росіян до єдиного списку, можна побачити таке:
необхідно зближувати зміст курсів історії;
ВВВ – наше все, ВВВ – головна шкала моральних оцінок, ВВВ – сакральна;
давайте писати спільні підручники історії;
«правильна» історія – «фундамент надійного майбутнього Союзної держави»;
давайте більше працювати з молоддю;
«зараз бути істориком – це не просто бути істориком, а бути трохи більше, ніж істориком».
Власне, чого хочуть від білоруської історичної освіти у Москві, можна було здогадатися і раніше. Наразі це озвучили вже офіційно.
Comments