Багатьом білорусам, що мріють про повернення вільної країни, про усунення режиму і відновлення демократії, Лукашенко уявляється як основна перепона, що стоїть на цьому шляху, єдине, на чому власне тримається тиранія. Але чи так це насправді? Чи прийде свобода в Білорусь автоматично за умови зникнення Лукашенка, як єдиної опори диктатури?
Звісно, людині завжди було притаманно сподіватися на краще, та й життя навіть у диктаторів об’єктивно не вічне, але, здається, це не той випадок, коли зайвий оптимізм корисний. Адже він надає хибне відчуття, що зміни на краще мають прийти самі собою, а в нашому випадку це зовсім не так.
Якщо згадати і тверезо зважити події 2020-го року, стає доволі очевидним, що режим Лукашенка тоді встояв не тому, що мав серйозний запас міцності і неабияку підтримку всередині країни. Насправді Лукашенко втримався в своєму троні, бо його врятував Путін.
Коли ситуація вже, здавалося б, розкачалася так, багатьом здавалася вже очевидною майбутня перемога протестувальників, або, як мінімум, якийсь бунт в оточенні Лукашенка, що призведе до суттєвих поступок режиму, – відбулося відверте втручання Росії. Путін тоді заявив про власний «резерв співробітників правоохоронних органів» на випадок «виходу ситуації з-під контролю», крім того, до Мінську були відряджені професійні пропагандисти-телевізійники, адже недолуга лукашенківська пропаганда на той момент мала все менший вплив на свою «паству», а у самому її серці – «Белтелерадіокомпанії» – почалися страйки. Режиму потрібна була свіжа кров тиранії і пропаганди, і Путін забезпечив її постачання. Та чи рятував при цьому Путін саме Лукашенка?
Путін відстоював не збереження постаті Лукашенка, він відстоював збереження російського впливу на Білорусь. Лукашенко хоч і доволі зручна для цієї задачі фігура, але точно не настільки договороздатна, як тому хотілося б. Танці навколо «Союзної держави» відбуваються з кінця 90-х, а якісь реальні, приємні для Росії форми, починають вимальовуватись лише зараз, адже для Лукашенка влада так само наркотик і він торгуватиметься до останнього подиху. Путіну потрібен не Лукашенко, Путіну потрібна як трофей вся Білорусь. І він точно не планує злазити з неї так просто.
Навіть якщо історія Лукашенка в Білорусі завершиться – Росія наразі не відпустить Білорусь, бо в своєму поточному вигляді вважає її вже завойованим трофеєм. Відмова від тотального впливу на Білорусь означає для неї приблизно те саме, що відмова від Криму – «тільки через труп». У будь-який спосіб Путін буде намагатися не лише зберегти свій вплив, а й поглибити його аж до можливого оголошення РБ черговим «новим регіоном» Росії.
Але хоча російські плани за своєю суттю і не змінювалися, для білорусів їх агресивність стала очевидною лише зараз, під час повномасштабного вторгнення в Україну. Навіть в розпал масштабних білоруських протестів, коли російські силовики вже приїхали в Мінськ «рятувати» дружню диктатуру, піддаючи тортурам «надто вільних», публічні заяви про те, що Росія насправді не є не лише «старшим братом», а й взагалі дружньою до Білорусі та її ідентичності державою, виглядали надто радикальними та провокаційними й не сприймалися широким білоруським загалом, адже для цілих поколінь це було чимось невід’ємним. Картина стала мінятись лише після лютого 22 року, коли з підконтрольної Лукашенко (а значить, і Путіну) території полетіли ракети і пішли танки на іншу «братську республіку». Лише тільки тоді жах реальної війни, що відбувається просто на очах, та відчуття смертельної загрози, яку несе Росія для будь-кого, навіть називаючи його «братом», стали впливати на закарбовану в білорусах систему «свій-чужий» . Через смерті і руйнування – до логіки.
Тільки після такого повороту системи координат і масової переоцінки суспільством існуючих цінностей і підзабутої історії, стали нарешті гучними голоси про те, що Білорусь насправді не має спільного майбутнього з Росією, як сама теперішня Росія не має нічого спільного з демократією, якої прагне втомлена білоруська нація. Що Білорусь для Путіна – не друг, а здобич. Що білоруси з точки зору величезної кількості пропутінських громадян всього лише якісь «неправильні росіяни», які просто недостатньо в курсі «спільної історії», розраховуються неправильними рублями та ще й іноді розмовляють якоюсь смішною «викривленою російською». Але, певно, за продовженням «правильної» політики Путіна, все це має виправитись, всі «заколотники» будуть перевиховані, почнуть співати «я русский» і спільний російський гімн, а проти такого розвитку подій виступатимуть хіба лише якісь білоруські «нацисти», з якими російські силовики розберуться «за три дні».
Ця загроза цілком реальна. Настільки ж реальна, якою її відчули жителі окупованих Росією територій України, де людей вбивали навіть просто за недостатньо проявлену лояльність до «руского міра», де вчора ще мирні населені пункти руйнувалися вщент задля підкорення йому. Поведінка російської держави стосовно білорусів зараз інша, але сприйняття насправді таке саме. Яка ще суверенна Білорусь? Або ви «наші, русскіє», і тоді не викаблучуйтесь, або ви не маєте права існувати. Демократія? Та це штучно нав’язана Заходом казка, на цих землях споконвічно прийнято вірити царю-батюшці. І якщо завтра місцевий «бацька» раптом зіграє в ящик, а Лукашенко-молодший чи будь-хто, хто прийде замість нього, чимось не влаштовуватиме – то царь просто прийшле вам нового. «Такого, как Путин, полного сил».
Отже, головна існуюча загроза для майбутньої вільної Білорусі сидить не в Палаці Незалежності, а в Кремлі. Саме там захована голка зі смертю тоталітаризму, що душить собою і білоруські землі також. Тільки усунувши цю загрозу, зламавши цю голку, можна говорити про якусь національну білоруську державу, про вільні вибори, про права людини, які зараз замінили ґратами. Тільки тоді «мур хутка рухне». Це звучить зовсім не так оптимістично, як «треба просто дочекатись смерті Лукашенка», але це та основа, за яку, зокрема, кладуть свої життя та здоров’я бійці Полку імені Калиновського та інших білоруських формувань, що воюють зараз на боці України. Вони б’ються не за Україну. Вони б’ють голови цієї гідри, яка тримає в своїх лапах все те, до чого змогла дотягнутись. Поки в неї є сили – вона ніколи не дозволить рухнути режиму в Білорусі. Тільки послабивши її настільки, щоб вона не змогла далі стримувати хватку, можна говорити про якісь реальні зміни, про реабілітацію політв’язнів, про повернення нації свободи і рідної землі.
На перший погляд може виглядати дивним, що майбутнє підґрунтя миру, волі і справедливості в Білорусі кується у важких нерівних боях десь на півдні Україні, але вістря спису, що зараз б’є цю гідру – це саме Сили оборони України і всі, хто до них причетні. Саме їхня перемога потрібна всім білорусам, щоб повернути свою гордість і ідентичність. Саме тому перш за все потрібно допомагати білоруським добровольцям і ЗСУ. Майбутнє залежить саме від них.
Зуби людиноненависницького путінського режиму мають врешті решт розкришитися об їхню міць.
Слава Україні! Живе Беларусь!
Comments